Я жінка і я боюсь жінок :(

Я за свої 26 років життя так і не зрозуміла, як будувати дружні зв'язки з іншими жінками і мене це починає реально засмучувати. Історично так склалося, що у будь-якому колективі я завжди більше спілкувалась із чоловіками, мені це дається набагато легше. Я майже ніколи не розглядаю їх як потенційних романтичних партнерів (я все життя то у довгострокових відносинах, то не зацікавлена у цьому взагалі) і кордони у такому спілкуванні мені здаються більш очевидними, ніж з жінками. Плюс, велику роль відіграє те, що мої інтереси, напевно, більш стереотипно "чоловічі" і у нас просто виявляється більше тем для розмов.

З жінками у мене завжди було або все, або нічого. За все життя у мене було дві близькі подруги (у різні періоди) і це були найвпливовіші та найцінніші для мене зв'язки. Повне взаєморозуміння, майже що телепатія. Але це завжди були просто дуже екстравертні дівчата, які, так би мовити, закидали мене собі на плече і казали "ти йдеш зі мною". Я сама, напевно, якось скіпнула момент розвитку комунікативних навичок у підлітковому віці і мені дуууже важко дається цей сраний small talk, я звикла мовчати, коли мені нема чого сказати, і багатьох це явно відштовхує. Кожен раз, коли я потрапляю у жіночу компанію, у мене з'являється чітке відчуття, що мені просто треба видавати себе за когось іншого, щоб мене не забулили (смішно звучить від 26річної тьотки, але попрацювавши у декількох жіночих колективах - так, булінг серед дорослих людей все ще існує і він страшний і уродський). Просто відчуваю себе дитиною серед гьорлбосів, у яких ніби все життя розкладене по поличках. Знаю, що більшість на початку спілкування просто робить вигляд, але питання - нахуя?

Та я все одно люблю дівчат і дуже заздрю людям, у яких є компанії подружок, з якими можна розділити прям все-все. Тяжко. Може, хтось теж з такою проблемою стикався? Психотерапію поки не пропонувати, я бідна!